Почали бомбити…

Ми з донькою зібрались і через годину вже були в поїзді.
– Розповідає нам свою історію наша відвідувачка Катерина, – 14 годин на одній нозі: ні туалету, ні їжі… Повний вагон битком?
Жодних слів, лише діти хничуть та плачуть… тьма…
Приїхали у Львів – комендантська година. Просиділи до 6 години на підлозі вокзалу.
А тоді доїхали маршруткою до квартири.
І здається, що все життя залишилось там, і наче чекаєш, а скільки ще…
І треба жити, виживати тут.
Складно… самій»
Маємо багато історій, будемо вас знайомити з людьми, котрі у скруті приходять до нас по допомогу.
Пригадуєте, як на початку війни ще ми з вами возили їжу, теплі речі на вокзал!
Ми і тоді, і зараз даруємо надію, підтримку, додаємо сили, що вони не одні!
Ми поруч??